Дневник: Irinka

Віртуозно сипле осінь листом золотим, Застеляє землю сяйвом ніжним, а за тим Посила на неї грози сірі і дощі І шепоче з тихим вітром уночі. Я іду і під ногами сухе листя шелестить, Сипле в руки золотом і на мить Я торкнуся теплого листочка осені, Зачаруюсь барвами зореносними. Так і дише ніжністю у моїх руках І тремтить на вітрі, як казковий птах Із далекої країни мрій, Сліпить очі золотом цей листочок мій. Відпускаю в синє небо — хай летить, А навколо парк багряний зашумить, Закружляє карусель із падолисту І відродить мрію кришталево чисту.

(комментариев: 0)

На столику — чашка кави. Міцної кави — влаштувала собі тортури. Нічого, вже майже допила. На денці залишилось на два ковтки. Стискую гаряче скло холодними долонями. Може, воно не витримає і трісне? Поріжу собі пальці. Заглушу кров’ю біль у серці. Ха, біль! Таке гарне слово, ніжне. Жаль, що воно не стосується мене. Не біль — космічні муки… Зараз вони займають весь простір мого світу. Ні краплини не залишили іншим почуттям. Це так невиховано. Думала, кава допоможе відволіктись. А вона додала трішки гіркоти до загальної картини. Куди вже гірше? Можна було б саркастично засміятись… Незрячим поглядом дивлюсь у чорну глибину чашки. Зуби стиснуті до неможливості — тільки б не закричати, бо тоді не зможу зупинитись. Крик рветься назовні, у цей жорстокий світ, рве горло на клаптики, але в мене ще є сила волі. Не дозволю йому взяти гору — це було б великим подарунком. Для мене. Сама собі підписала вирок на вічні муки в цьому світі. І навіть не жалкую. Свідомість несе, як навмисне, в ту нічну сутінь, коли я це зробила. Коли дозволила собі мить космічного щастя — дозволила закохатись в нього. Дозволила — в нього! З самого початку це було найбезглуздішою примхою долі — ніби ненароком кинути його в мій світ. Винна у всьому сама. І нічого на долю жалітись. І все ж той противний внутрішній голос шепоче-кричить: «І він винен!» Хай кричить. Я вмію себе тримати в руках. Вже вмію. От якби не це пекло в серці… Кава підказує інший вихід: покінчити з цією феєрією мук. Я згідно киваю головою: можна було. Але не зроблю цього. Це єдина дань, яку я віддаю суспільству. Це ж воно видумало, що життя безцінне? А любов теж воно видумало? Скільки безглуздих суперечностей на рівному місці! Та й подумати — смерть. Це було б найбільшим подарунком, який я собі подарувала. Е-е, ні. Чашка вперто не хоче тріскатись. Тільки кава ледь-ледь помережена хвильками, так що на поверхні не можна нічого розгледіти. Якісь розмиті темні уривки — зовсім як в моєму житті. Якого більше нема. Чашка теж проти мене.

(комментариев: 1)