Irinka — Уривок болю

Стискую гаряче скло холодними долонями. Може, воно не витримає і трісне? Поріжу собі пальці. Заглушу кров’ю біль у серці. Ха, біль! Таке гарне слово, ніжне. Жаль, що воно не стосується мене. Не біль — космічні муки… Зараз вони займають весь простір мого світу. Ні краплини не залишили іншим почуттям. Це так невиховано.

Думала, кава допоможе відволіктись. А вона додала трішки гіркоти до загальної картини. Куди вже гірше? Можна було б саркастично засміятись…

Незрячим поглядом дивлюсь у чорну глибину чашки. Зуби стиснуті до неможливості — тільки б не закричати, бо тоді не зможу зупинитись.

Крик рветься назовні, у цей жорстокий світ, рве горло на клаптики, але в мене ще є сила волі. Не дозволю йому взяти гору — це було б великим подарунком. Для мене.

Сама собі підписала вирок на вічні муки в цьому світі. І навіть не жалкую.

Свідомість несе, як навмисне, в ту нічну сутінь, коли я це зробила. Коли дозволила собі мить космічного щастя — дозволила закохатись в нього. Дозволила — в нього! З самого початку це було найбезглуздішою примхою долі — ніби ненароком кинути його в мій світ. Винна у всьому сама. І нічого на долю жалітись. І все ж той противний внутрішній голос шепоче-кричить: «І він винен!» Хай кричить. Я вмію себе тримати в руках. Вже вмію.

От якби не це пекло в серці…

Кава підказує інший вихід: покінчити з цією феєрією мук. Я згідно киваю головою: можна було. Але не зроблю цього. Це єдина дань, яку я віддаю суспільству. Це ж воно видумало, що життя безцінне? А любов теж воно видумало? Скільки безглуздих суперечностей на рівному місці! Та й подумати — смерть. Це було б найбільшим подарунком, який я собі подарувала. Е-е, ні.

Чашка вперто не хоче тріскатись. Тільки кава ледь-ледь помережена хвильками, так що на поверхні не можна нічого розгледіти. Якісь розмиті темні уривки — зовсім як в моєму житті. Якого більше нема.

Чашка теж проти мене.