Волшебница — "Підведись, ну підведись же..."

«Підведись», прошепотів я, «підведись же», і мої сльози злилися з дощем, з цим монотонно бурмочущим дощем, який вже декілька тижнів лив як з відра.

Потім я закрив очі: мене лякала думка про те, що моє бажання може здійснитися. Крізь закриті повіки, я міг чітко бачити надбитий надгробок, який повинен був лежати на її грудях, і котрий був притиснутий вологою масою землі, яка жадібно і холодно проникала крізь нього в труну.

Я схилився, щоб підняти брудний вінок з липкої землі, та раптом я відчув, як позаду мене з землі постає тінь, раптово та несподівано, як з вогнища виринає язик полум’я.

Я швидко перехрестився, кинув квіти і поспішив до виходу. Густа темрява поставала з вузьких, охоплених кущами проходів, і коли я дістався головної алеї, то почув дзвін, котрий кликав відвідувачів з кладовища. Але невідомо звідки я почув кроки, побачив когось, і тільки позаду мене я відчував ту безформну, але дійсну тінь, яка мене переслідувала…

Я прискорив свій хід, відкинув у сторону заржавілі ворота, пересік дорогу, на котрій лежав до гори ногами перекинутий вагон; і проклята покірність дощу барабанила по жерстяному кузові…

Вже давно дощ промочив мої черевики, але я не відчував ні холоду, ні вогкості, лише дика температура пронизувала кожну частину мого тіла до самих кінчиків пальців, і поміж страху, який навіяв ззаду, я відчув ту надзвичайну насолоду від хвороби та печалі…

Поміж убогих хатин, димоходи яких випускали жалюгідний запах, поміж полатаних заборів, які утворювали чорну стіну, повз телеграфних стовпів, котрі здавалося у темряві колихаються, й йшла моя дорога повз ландшафти передмістя; без уваги вступаючи у калюжі, я все швидше йшов до далекого, зруйнованого силуету міста, який простягався на горизонті в брудних хмарах темряви, лежав як лабіринт печалі.

Чорні, величезні руїни виринали то справа, то зліва, незвичайний удушливий шум з напівосвітлених вікон напирав на мене; знову чорне поле, знову будинки, повалені віли — і все глибше жах та хвороба поглинали мене, і тут, я відчув щось жахливе; позаду мене темніло, а перед моїми очима згустилася темрява; позаду мене наступала ніч; я тягнув її за собою повз край горизонту, і де ступала моя нога, було темно. Я нічого не бачив, але знав напевно: від могили коханої, де я потурбував тінь, я невмолимо тягнув за собою парус ночі.

Світ здавався безлюдним: жахлива, наповнена брудом рівнина передмістя, низькі гори з уламків міста, яке здавалося так далеко, тепер зловіще і швидко приближалося. Я зупинявся декілька разів, і я відчував як темрява стримувала мене, іронічно коливаючись, підганяла мене далі.

І тільки тоді я знову відчув, що піт ллється річкою по всьому тілу; моя хода стала стомленою, тяжким був тягар, який я тягнув, тягар світу. Я був прив’язаний до нього невидимими канатами, які тягнули мене до землі, як знесиленого мула його ноша. Всіма силами я опирався цим невидимим мотузкам, мої кроки ставали короткими і невпевненими, як відчайдушний звір, я кинувся у ці стискаючі мотузки: здавалося, що мої ноги погрузли в землі, в той час як я намагався знайти сили, щоб випрямитися; доки я раптом не відчув, що я не зможу втриматися, і що я змушений стояти на місці, тягар не давав мені зійти з місця; я вже було повірив, що я втратив рівновагу, я зробив крок і впав додолу, зв'язок обірвався, позаду мене невимовна, цінна свобода, перед моїми очима з’явилась рівнина, на якій стояла вона, вона, котра лежала в могилі під брудними квітами, та все ж це була вона, та що сміючись мені казала: «Вставай, вставай же…», але я вже підвівся і пішов їй назустріч.