Юрий Лукшиц — Поклик вічності

    Стався ще один землетрус. Однак у цей раз епіцентр знаходився ближче. Темнувато–сіре небо наче падало на землю, щоб поглинути все живе, що вижило після першого удару. Планета помирала…

    Рокіт безодні наближався, попереджуючи про близькі поступи Смерті. Щось схоже на блискавку розірвало густі хмари, на якусь мить освітливши обличчя помираючої на руках Аріана.

    — Я бачу небо, — тихо мовила вона слабким голосом, помітивши як крізь попелясту небесну твердінь зрідка проблискували далекі зірки. — І я… — з ока по щоці скотилася дрібна сльоза, — … відчуваю, Аріане!

    — Тримайся, Юніє! — впівголоса тремтячим тоном сказав він, побачивши, що дівчина знову стратила свідомість. — Платформа Свідомості вже поряд!

    «Чому це дитя повинно страждати? Чому це тендітне невинне породження Світла гине та катується із–за примх Долі? — Аріан кинув погляд на зблідніле дівоче обличчя і перевів очі на полум’яний небозвід. — Це моя провина. Тільки моя. Юнія не повинна була взнати, що таке почуття і емоції. Зараз вона терзається дужче ніж мешканці цієї помираючої планети… Її біль сильніший ніж загальні страждання жителів десяти галактик… Я повинен… повинен був розуміти… вона не витримає ані кохання, ані ненависті».

    Далекий світ, далека шпаринка безкрайого Всесвіту руйнувалась; планету швидко поглинало Ніщо, не випускаючи зі своїх смертоносних обіймів нічого протилежному Смерті та Погибелі.

    Платформа ще мерехтіла лазуровим сяйвом. Вона ще повинна була простояти кілька секунд перед загибеллю Космічного Простору.

    Кінчики пальців Юнії посвітлішали. Аріан розумів, що в нього залишилось дуже мало часу — свідомість дівчини вже не витримувала.

    — Аріане! — раптом прошепотіла Юнія, розкривши свої зелені очі. — Аріане!

    Платформа почала обчислювати координати, які подумки ввів Аріан у велику темну панель. Пристрій загудів, зосереджуючи кристал на точці, загубленій у далечині Космосу.

    — Я поряд, Юніє! — промовив хлопець, узявши до своїх рук похолоділу долонь дівчини. — Все буде добре.

    — Планета гине, чи не так? — ледве чутним голосом проказала Юнія. — Ти… був правий. Вони тебе не послухались…

    — Усі десять галактик скоро щезнуть… назавжди, — стримано захитав головою Аріан, провівши пальцями по шовковому волоссю Юнії. — Але…грець з ними… тепер це не має ніякого значення. Мене не турбують Праотці. Головне те, що я врятую тебе… після того, як порушив канон твого світу.

    Дівчина з усіх сил підняла праву руку и доторкнулась до долоні Аріана.

    — Це був мій вибір, — знесилено говорила вона. — Ти… особливий. Ти… відкрив мені очі. Десять тисяч років — це дуже великий термін. До твоєї появи я спала. Ти розбудив мене, подарувавши те, ще я втратила під час народження цього світу…

    — Розбудив, щоб ти померла, — стримуючи відчай, проказав Аріан. — Але…ти будеш жити.

    Платформа згасла на якусь мить, а потім великий кристал засяяв зеленуватим сяйвом. Тим часом сусідні стіни зруйнувались під новим могутнім поштовхом.

    — Що це? — ледве чутно простогнала Юнія, побачивши яскраве світло. — Що ти робиш, Аріане?

    Платформа блимнула. Кристал від’єднався від пристрою та зайняв положення над тілом дівчини.

    — Це — Платформа Свідомості. Після Зіткнення на місці багатьох галактик залишиться тільки порожнеча. Але ти врятуєшся. Довірся мені.

    — Не розумію, — Юнія з усіх зусиль повернула очі до Аріана. — Смерть — це тільки початок, але що ти…

    З кристалу виник промінь: тонкими прозорими хвилями, від котрих палахкотіло теплом та вогнем, тіло Юнії огорталось первинною енергією Вічності.

    — Після катастрофи зникне все, — гірко прошепотів Аріан, побачивши, що полум’яний кілька хвилин тому небозвід уже зникає. — Планети, цивілізації, зірки, матерія… і навіть Свідомість. Але ти… Спостерігачка… Хранителька Істини… Донька Всесвіту повинна жити.

    — Ти мене покинеш! — Юнія зробила спробу піднятися, але в неї нічого не вийшло — тільки сльози, падаючи на зруйновану підлогу, показували її відчай. — Ні… я не хочу!

    Темна панель засвітилася: пристрій вивів на екран об’єкт, знайдений за допомогою введених координат.

    — Ти нічого не згадаєш, Юніє! — почав заспокоювати дівчину Аріан, торкаючись її холодних рук. — Це — єдиний вихід, щоб врятувати тебе. Я відкрив для тебе чужий світ переживань, порушив правила Праотців. Із–за мене ти зараз страждаєш. Твоя Свідомість не витримає такого хвилювання, якщо ти не переродишся. Після катастрофи зникне абсолютно все. Але ти зможеш вижити: я знайшов планету в пітьмі Космосу. Вона примітивна, але твоя душа знайде там притулок.

    — Не покидай мене, — прошепотіла вона — обличчя Аріана темніло все більше і більше.

Але він її наче не слухав.

    — Там ти зрозумієш, що таке кохання і ненависть, довіра та зрада, дружба й самопожертва. Ти не згадаєш цього Хаосу, який спричинили Праотці.

    — Мені потрібен тільки ти, — промайнула думка в Юнії, але вона не змогла цього сказати — дивне тепло наповняло її тіло.

    Кристал блимнув ще раз. Синій промінь з високої башти, котра стояла поряд за Платформою, потрапив у тіло Юнії.

    — Я не можу бути з тобою, — тихо промовив Аріан, доторкнувшись губами до чола Хранительки Істини. — Енергії пристрою вистачить на один імпульс. Всесвіт великий. Можливо, ми ще зустрінемось.

    Свідомість Юнії покинула фізичну оболонку. Вона неслася крізь зникаючу атмосферу планети, крізь помираючі галактики, біля яких притаїлося Ніщо. Розум Доньки Праотців мчався повз багаточисленні світи безкрайого Космосу; линув до протилежного кінця Всесвіту. Юнія відчувала безкінечний політ у багатогранній світобудові: останнє, що вона побачила — це наближення невідомої блакитної планети.