Вольный Поэт — ШИЗОФРЕНІЯ

«А якби приснилось — то й заплакав»

Шизофренія

Вікно

Розбите скло

Чого іще в житті хотілось, мабуть почав я запізно жити. Виходиш на двір і так дивуєшся: чого все раптом так змінилось? Кому воно потрібно? Кому воно потрібно? Й хто до біса ми такі?

Зоряне небо

Сонце замотане в ланцюги

Руки скуті в колючий дрот

А розум замкнули у оправу й грати з бетону, заліза й скла.

Кому воно потрібно?

***

День розпочинається з того, що тобі хтось говорить, але ти не знаєш хто, робити те чого раніше не міг, але зараз повинен коритися тому важелю, що зсунув тебе до дії.

Але поет вже мертвий.

Він не воскресне та слава його житиме й продовжить торити після нього його престиж.

Гра з увімкненням самого себе — ось, що прагне геній. Та цей геній трошки нездоровий.

Глава перша

Прагнення

Жага

Розпач…

Сиджу на стулі й мені тісно… Я боюся самого себе й того, що живе в середині мене. Та потвора, що кожного разу пожирає й вимолює мій мозок з середини мого пізнання. Й я залишаюсь один на один із своїм демоном, що прагне допомогти, але й вбиває мене. Що ще мені потрібно в такі миті, коли прості ліки не допоможуть?.. та й голоси не стихнуть до тих пір, аж доки я не зроблю те, чого прагну.

Писати!

Писати!

Й писати!

Одне, що маю я робити — це просто зробити їхню волю, а хто вони — мені це просто не потрібно.

Глава друга

Біль

Біль зводить розум та тіло вже не слухається й прагне позбутися того вантажу, що так тяжко знесилює моє серце й мозок.

Кому ми потрібні окрім самих себе? Ми й ніколи не дізнаємось того, чого прагнемо; але все в світі цьому може бути. Руки тріскаються так, ніби всю життєдайну змазку висмоктали з суставів та біль пробирає до мозку кісток.

Й посеред ночі ця гадюка приходить до тебе в кімнату й заповзе до тебе в ліжко, а там вже не тобі вибір робити: намагатися підкоритися своїй волі чи зламатися під натиском тих особистих подій, що спіткають майже кожного генія на своєму шляху до божевілля.

Відчай — це річ безвихідна так само, як час.

Час для мене став відносним і треба змиритись з тим, що зараз ми можемо піти куди захочемо та час не повернеш й доводиться йти тільки вперед.

А біль за втрату досить близького — це ніщо в порівнянні з втратою найдорожчого для кожної людини — ВТРАТИ САМОГО СЕБЕ…

Глава третя

Перед мова

Вступаючи у таку гру, ми прагнемо змін, намагання знайти те щось таке, чого ніколи й не знав і не бачив. Та все у світі цьому є відносним та схожим одне на одне.

Всі картини несуть один зв'язок.

Статуї несуть і диктують одну форму.

Поети завжди пишуть про одне й те саме, але й все здається різним.

Та все не так…

Кожна людина є генієм, але геній є далеко не в кожній людині, бо досить не кожний геній — людина

Згадайте, що станеться, коли всі закони диктуватимуть одну й ту саму норму й форму.

Я стомився кричати…

Мені остогидло писати…

Та дістало казати: «Люди не лізьте в душу, якщо хочете її спалити…»

Глава четверта (частина перша)

Я лиш людина проста й звичайна, але руки мої й мій розум є маріонеткою в руках демона, що захопив порожнини моєї свідомості.

Його тепер не проженеш.

Й не скажеш : «Іди геть!»

Бо це ти сам та цього не розумієш…

Демон

Демон — це ти сам, а точніше — це те, в кого ти перетворився. Не шукай причини цього довкола себе. Зроби висновок того, що я став більш важливішим — це і є розуміння того, що ті невидимі ниті, які керують твоїми пальцями, коли ти пишеш, ті думки, що безцільно блукають куточками твоєї свідомості — то й є твій демон, що живе в кожному з нас.

Ти сам його в собі виростив, але вміння скеровувати його не значить те, що демон підкориться твоїй волі.

Глава четверта (частина друга)

Припадок

Це приходить тоді, коли ти один, на самоті зі своїми думками і тобі вже ніхто не допоможе.

Страх перед цим закрадається прямо в серце й пожирає твою душу, випалюючи тебе ненавистю до навколишнього світу.

Ти вже не можеш заспокоїтись. Ти не керуєш своїми думками й не знаєш, котра зараз година й тебе хвилює лише одне — ти не знаєш, що з собою робити. Ти вже не ти.

В такі хвилини твій демон заполонить всю твою свідомість і твій розум скориться перед ним. Ти станеш маріонеткою в руках цього лялькаря.

Твої думки вже ти й не знаєш звідки беруться, бо джерело твого натхнення — це той демон, якого ти виростив у собі самому. І якщо ті. Кого ти зненавидів будучи під владою демона, що це вже анормально й тебе потрібно лікувати — просто йди від них і не слухай. Демон сам відстанить, коли прийде його час та те, що він мА зробити в цьому світі буде виконане…

Глава п’ята

Розпач

Ти сидиш коло вікна

На дворі вже осінь

І вечір ломиться у двері

А часу не лишилось

Бо дощ каміння пожира

Й ти сидиш сам, знову ж таки на самоті, та до тебе в голову пролазить гадюка, що вміє говорити…

Голос цей починає звучати разом із твоїми думками та найжахливіше те, що він взагалі не заспокоюється й не замовкає.

Ти вже не чуєш своїх думок, бо тебе пожирає твій смуток і страх перед невідомим. Ти боїшся того, чого не знаєш, а ти боїшся того, що більше всього хочеш знати — коли цей голос замовкне.

Цей голос може тихо бубоніти тобі, щось таке, про що ти навіть й не підозрював, бо те, що ти читаєш після того, коли напишеш, здається тобі новим твором, якого ще ніхто й не бачив. А іноді до тебе може поселитися смуток демона, що постійно буде говорити й говорити, аж доки ти не напишеш чи не виконаєш його волю…

Це дійсно страшно… Але, знаючи, що можна зробити не поспішай позбутися свого демона, якого ти виростив в собі.

Глава шоста

Картина

Дивлячись на полотно митця ти розумієш, що це гра барв, світла та тіні — це все ті ведіння, що мучили й не давали спокою людині.

Невидимий демон керує думками й спрямовує їх потік так, щоб ти побачив, заради чого він поселився в тобі, а ти його одразу не вигнав з себе.

Глава сьома

Для тих, хто каже, що все це неправда й так може кожен, я скажу, що так може кожен, та мало в кого вийде. Бо мати таку душу у якій поселився б такий демон дуже важко…

Знесилені тіла

Невиконані бажання

Повільно вбивають нас

Тягнучи страждання…

Епізод восьмий

Прощення автора

Тиха музика

Спочатку реп

Потім, мабуть, джаз

Згодом, щось схоже на рок чи щось окреме

Навушники у вухах вибивають баси на стомленому мозку. В голові ні ідеї, ні одної думки. Кричати!.. Кричати!?. Й кричати!..

Але хто почує крики поета посеред ночі? Й стомлений настільки, що аж блювати хочеться й від всих цих жахів заснути не можеш…

Сам винен!

Сам винен!

Промовляєш сам до себе після ще одної чашки кави…

Поруч зі столом стоїть порожня (нажаль) пляшка з-під коньяку. Та навіть після тої рідини, що змусить мозок працювати ти вже не зможеш спокійно мислити.

Кімната потонула в тютюновому диму й, єхидно посміхнувшись, сам до себе сказав «Табак тєбє не мастак?..»

Кожна нова зім’ята в прах сигарета підводить до того рокового порога, що в народі зветься просто раком. Та кого воно хвилює.

Думки плутаються, створюючи нові візерунки у світлі нічної лампи на стелі й старих шпалерах…

«коли їх впослєднє міняли? Та що за єврей придумав їх?»

Облізлі й вицвівщі шпалери, посіріла фарба й потріскана місцями свідчила про те, що фарбували давно, а в розбиту шибу дує вітер.

Й морозно стає од того холоду, хоча на дворі вже листопад та вітер пробирає до мозку-кісток. Стомлений-замучений й виснажений очікуванням своєї музи, що диктує тобі твої рядки, але ти не можеш розпочати без того що не знаєш, що чекає на тебе в завтрашньому дні.

Сон дев’ятий

(Чи де жа вю)

Десь воно завалялось…

Ось десь тут…

Поступово ти риєшся в шухлядах, викладаючи речі одна за одною. Ось воно.. Нарешті! На вигляд — це звичайна сірникова коробка, але…це те з чого розпочинає майже кожен молодий наркоман. Марихуана! Диво для розуму й прокляття для вулиць.

Поступово розминаєш сигарету й витрушуєш з неї табак, а натомість засипаєш канабіс. Перша спроба й кімнату розсікає розучій запах заборонених продуктів вулиць.

Добре, що хазяїна квартири нема, а чим йому платити? Тим паче вірші йому не потрібні. Й божевільні роздуми про якесь положення речей… А канабінол знає свою справу й дим від того затуманює розум до такої сили, що навіть і не розумієш день зараз чи ніч, спиш ти чи все це відбувається насправді…

Повільно попиваючи каву, тонеш у тютюновому диму, ти очікуєш того, коли вже прийде той демон, що диктує тобі оті рядки…

І ось у наркотичному божевіллі, помираючи у безвихідному, ти розумієш, що вже воно почалось.

Почалось!.. почалось!.. вже почалось!

І ти вже розумієш, що ти — це вже не ти, а отой демон, що заволодів тобою знову.

І ти вже навіть не хочеш нікого чути бо твоя муза вже прийшла до тебе й ти захопився цим і вже нестерпне це задоволення тебе пожирає з середини.

Яке воно нестерпне й ти захопився тією грою типу «а ля Фауст» з диявольськими силами, щось на згадку «поставте підпис тут — у обмін отримаєте все…»

Та т и продав не душу й тіло, а продав усе у обмін на те, щоб стати творцем.

І звернення до богів вже не допоможе.

Знання того, що тобою може заволодіти демон вже лякає тебе, але вже пізно. В одному тілі дві душі. Сьогодні вже не розумієш ти, що з тобою відбувається, бо тіло ніби вмерло, але свідомість жива… ти бачиш, що відбувається, але не потрібно вмирати, бо пройде час й ти зрозумієш, що все це пройде й життя повернеться у звичне русло…

Вірш десятий

(мабуть останній)

Про нього кажуть:

«Ти хто такой?»

Навіщо ти прийшов у світ, цього ніколи не узнаєш ти.

Бо все таки життя йде на краще. Ось так мені й кажуть: «Не спіши жить!» А, що я повинен робити замісто того, аби просто просі жувати свої штани у якомусь технікумі чи напиватись з друзями-наркоманами й блювати до втрати свідомості чи просто намагатися жити, але для кого й навіщо?

Таке ставлення до життя може й в петлю загнати, але ти вільний, вільний од усього цього, бо ти намагаєшся просто жити. Проте для кого? Й навіщо тобі таке життя з таким фіналом, типу «старий шкапа».

Просиджуючи останні гроші в якомусь барі ти вже не можеш зупинити ті думки, що бентежать твій розум, але розуміння, як вже сказано приходить останнім, й воля до життя просипається разом із тим, коли із твоїх порізаних вен витікає остання кров, або мотузка здавлює твою шию й ти не можеш витримати, й ти хочеш жити.

Треба з гордістю своє життя прожити й брати від нього все й не думати, що ти потрапиш до того раю, що на землі зветься пеклом. Куди ти далі йдеш — цього ніхто не знає й прагнути жити праведне життя — це вибір кожного.

Бо прагнення знайти самого себе може призвести до втрати самого себе…

Далеко за своїми богами ходити не треба, бо потрібно прожити життя так, щоб потім на смертному одрі сказати своїм близьким, що воно того варте й там на небі чи в пеклі сказали: «Йди й ще живи так, щоб тебе згадували вічно» й, щоб колись сказали, що ти прожив життя достойне для тебе.

Мораль цієї басні, як завжди проста:

«Проживи життя

Щоб не взяла ганьба. »

А й потім на надгробку виб’ють: «Він хотів жити вічно... нажаль не вийшло!..»

Прислів’я одинадцяте

(Точно останнє)

Якщо хтось скаже щось ганебне в твою сторону, що ти будеш робити?

Перше це поступити по всим заповідям християнської моралі, чи стати тварюкою в очах суспільства.

«Не підставляй другу щоку, а бий у відповідь!»

«Око за око, зуб за зуб»

Це головний принцип помсти. І після того, коли полум’я ненависті і люті спалить твою суть, ти отримуєш те чого жадаєш… Солодкий присмак помсти і те, що за тобою більше ніхто не полює й ти вбив свої страхи...

Але є ще й інші методи (боротися гуманно) можна просто придати вселюдному розголосу особисте для твого кривдника.

Це формула помсти:

«Якщо прагнеш помститися — не тікай від самого себе й свого ворога, тупо слідуючи всим християнським моралям, а дай йому бій навіть, коли ворог сильніший за тебе. Користайся своїми недоліками й перевагами, й ти знайдеш оптимальний вихід для помсти. Можна використати особисте в житті твого ворога, для його знищення. Байдуже на закони й моралі — ти вже порушив їх, коли прийняв виклик помсти.

Не спокутуйся й довго не роздумуй…іноді краще зачекати й потім вдарити.

Краще вдарити один раз та так, щоб в твого ворога розум зупинився над однією думкою про те, переміг.

Справжній воїн не б'є в тіло й не вбиває душу, а гнітить серце. В твоєму ж випадку тобі потрібно вбити його душу, а потім тіло, бо решта не має значення. Ти й твій ворог — й має залишитись тільки один з вас..»

Головний життєвий принцип для нашого соціуму:

«Ілі ти ударіш, ілі ударят тебя..»

04.09.2007

Даний твір моєї хворої й ненормальної уяви

я присвячую всим психічно хворим людям

в тому числі й собі…

В кожному сидить геній та не в кожному генії сидить кожен…

Шизофренік може стати генієм, але геній може стати шизофреніком.

Парадокс генія в тому, що пороки — це сусіди обдарованості.

Виходячи з цього розуміємо, що кожен геній — може бути психічно хворим, бо форму мислення диктує не соціум, а стан мозку.

Все геніальне просто, але геній — це помилкове відхилення від сірої маси буденного життя…

4 вересня 2007 року

м. Дніпропетровськ