игорь дидух — игорь дидух — Сповідь шизофреніка

Совість

… А що їм? Їм аби поговорити. Тиждень-два і забули. І вже про щось інше. А ти? А ти лишаєшся сам на сам з нею… Вона з'їдає тебе , спалює… спалює з середини. Гризе. І ніяк не можна її позбутись. Але чому після? Чому після, а не до? Чому так? Від чого чи від кого це залежить? Від самого себе? Але як навчитись, як зуміти…?

Контроль. Яке слово! Ні — це не просто слово — це сила. Сила, яка надає здатність володіти собою. Адже немає нічого гіршого, ніж не володіти собою. Тоді ти — не ти. Бо потім «вона». І тоді здається все. Здається весь світ проти тебе. Навколишні дивляться на тебе і не подають виду. А ти відчуваєш. Відчуваєш кожен погляд, кожне слово, сказане шепотом за спиною. Ти відчуваєш їхню неприязнь, роздратованість, нетерпимість…

А вони?

На себе хоч хтось, хоч раз дивився зі сторони? Та де там!? «Ми не такі».

А чому ви так вирішили? «Ми не такі» — це ще не означає, що кращі? Не думали про це? Подумайте і добре подумайте. Адже я знаю…

«А нам все рівно. Нас більше».

Так, на жаль, таких як ви більше.

І ще запитання: хто вам дав право судити когось?

Хоча в певній мірі я заздрю вам. Вам не відомо про «неї».

Краще напад…

І от сидиш і відчуваєш усю безвихідь ситуації. І винен, і жалкуєш, але хто в це повірить. Засуджувати легше, так зручніше. Думаєте краще напад, ніж оборона. Помиляєтесь. Нападаєте — значить вважаєте мене ворогом. А для чого вам вороги? Жити так цікавіше? А програти не боїтесь? Ви не думаєте про це. З рештою вирішувати вам. Мене це втомлює.

Запитую себе: що робити? Одвічне питання всіх дурнів. Носити маску далі і робити вигляд, що нічого не відбувається? Чи вирватись!?

Клітка

Дурію. Не можу. «Дах їде». Я як в панцирі. Все навколо змінилось. Хочеться втекти, а куди і від кого не знаю. Кімната, яку так любив ніби змінилась. Все ніби не так. Все не на своїх місцях. Навіть улюблений бра і той дратує — не так висить. Ті ковдри, ті ліжка, стіл, стільці, стіни… Яке ж все гидке. Іду в кімнату як в камеру. Камера, в якій сам себе замкнув. І ніби вільно заходжу і виходжу, але все одно як в тюрмі.

Не можу. Хочеться кричати, але ні звуку… Шматок в горло не лізе. І знову ж — сам винен в цьому і від того тільки важче.

«Дракон» та параноя

Як пережити цей день? Прокидаєшся і думаєш: «невже це все я наробив?» Виявляється так. А що тобою керувало? Біс… Біс його знає. О, цей «змій»! Як він непомітно проникає у твою свідомість. Ти не контрольований, агресивний. Ти здатний на такі вчинки, на які б ні за що не зважився в іншій ситуації. На ранок ти усвідомлюєш, що винен в усьому лише ти, а «йому» до того і справи нема. Але ж ніхто не примушував тебе… Ти знаєш, що все рівно так закінчиться, але рука сама тягнеться… Перший, другий… Здається легше. А далі? А далі «він». Він знову володіє твоїм розумом і тілом. Тепер він володар, а ти раб. А тоді в голову лізуть «вони». Лізуть настирно, в’їдливо. Тобі здається, що всі навколо вороги, хоча насправді ти сидиш в колі друзів, а біля тебе близька серцю людина. Але ж ні. Все розумієш тільки наступного дня. А зараз в голові лише одне: «Кого?, Кому?».

І чому так? Чому не інакше? Біс його знає. Знову його згадав. А може це не просто так? Чому не: «…Бог його знає»? Варто подумати. Може це саме він тобою керує в той момент? А хто тоді керує тобою, коли ти це пишеш? Совість? Можливо. Вона примушує замислитись над зробленим. Іноді хочеться, щоб її взагалі не було. Кльово. Легко. Ні про що не думаєш. Зробив… Плювати. Зламав. Плювати. Образив. Плювати… А «він» ні в чому не винен. Йому навіть на тебе плювати. Ти сам, добровільно пускаєш його до себе. І що? Він робить з тебе опудало, робить з тобою, що хоче, а ти лише покірно ідеш у нього на повідку.

Ти прокидаєшся і тобі соромно дивитись людям в очі. І знову ця совість. І на громадську думку, ніби й плювати, але все ж… Але все ж добре, що вона є — та совість. Якби не вона — ким би ти був?

Та коли петля затягується — тікай. Тікай подалі. Подалі від людей, від клопотів, від усього.

Та куди? До лісу. На природу. Це найкращі ліки. Людина дитя природи.

Ура! Ти один. Яка тиша. Ти слухаєш тишу. Слухати тишу — це щось неймовірне. Здавалося б, як її почути — вона ж тиша? А ти слухаєш… Це можливо тільки відчути. Чуєш як твоє серце б’ється? Це тиша. А серце набирає швидкість — швидше, швидше. Ти набираєш повні груди повітря так, ніби це останнє повітря в твоєму житті. Екстаз! Аж голова крутиться. Треба зупинитись, бо ще трохи і впадеш. Але ні — в перед. Ти насолоджуєшся кожною миттю. Оце свобода. Ніяких «принеси», «зроби», «не роби», «не скажи»…(бо що ж люди скажуть). Не, не, не… Ніяких не! Роби що хочеш.

І от ти сидиш біля вогню, дивишся на полум’я. І все. Щасливий. Живеш. І ніхто не керує твоїм розумом. Але… але залишається совість. Збираєш речі і їдеш. Тебе чекають не завершені справи. Та тепер ти повен сил та енергії.

А як же «він»? А навіщо «він» тобі? Навіщо «він» взагалі потрібен? Сам собі задаєш це питання, і мовчиш у відповідь. Скоро свято і всі навколо будуть святкувати. І знову, запрошуватимуть тебе, але тепер у них нічого не вийде. Не затягнуть. Тепер я знаю як сказати «ні». Яке полегшення. Ти, ніби, летиш. І хто сказав, що потрібен допінг? З розумними людьми завжди цікаво. Але як бути, коли всі так? Не дивитись на «всіх»? Вони не приклад для наслідування? Озирнись. Думаєш поруч друзі? Придивись уважно. Думай. Справжні друг ніколи не потягне вниз…

Що ж, кожен має право на помилку.

І що тепер? Знову тікати? І так все життя? Тікати, щоб в кінці зрозуміти, що не було від кого, чи від чого? Щоб врешті зрозуміти, що тікав від самого себе.

То що робити? Спробувати вплинути на навколишніх? Їх багато — ти один. Відступити? Теж ні. Невже немає варіантів? Церква? Звернутись до бога? Ну добре. Заходиш, молишся, запитуєш… А у відповідь лиш ледве чутне потріскування палаючих свічок. Не зрозуміло… Та все одно відчуваєш якесь полегшення. Це щось в середині в тобі. Щось, ніби, змінилось. Очистився? Навряд чи. Проте розумієш, що це все не даремно. І раптом ти розумієш — загадка в тобі. Інших ти не зміниш, але сам можеш змінитись. Можливо тоді і світ навколо тебе зміниться.

Лети собі «зелений змію». Відпускаю.

Егоїзм

Одного відпустив — прийшов інший.

Панові «Е» присвячується.

Спочатку це лише незначна роздратованість. Далі — гірше. Люди навколо… Тобі здається, що всім від тебе чогось потрібно, хоча, насправді нікому до тебе не має діла. Коли ти усвідомлюєш це, з’являється інше: «а чому це до мене немає діла?» В пошуках відповіді, заплутуєшся у власних думках. То звинувачуєш інших, шукаючи у них недоліки, — то себе. Здається кінець. Ні. Це тільки початок. Далі гірше. З’являються прояви агресії, які виливаються, як правило, на близьких. А в чому вони винні? Ні в чому. Мабуть опинились не в тому місці, не в той час. Але і це не все. Після довгих сварок з’являється відчуття провини. Найгірше! Ніщо не робить людину більш покірною, ніж це почуття. Ти ображав людей, які тебе люблять. Вони лише хотіли тобі допомогти, а ти не оцінив. І сам винен. Але який вихід? Не знаю. Можливо його і не має. Мабуть з часом зникне ця важкість. А може і ні. Відповісти складно. Скільки людей стільки і відповідей.

А відповідь поруч. Ти впустив «його» у себе, дозволив розпочати власне руйнування. «Розпочати» — звучить так творчо. Так і не дивно. Для «нього» руйнування — це творчий процес. О так — його величність егоїзм! І ти гниєш. Гниєш морально. І, навіть, цього не помічаєш. А всі навколо помічають, але мовчать. А як хтось і наважиться щось сказати, то: «…не заздри». І всі навколо здаються лицемірами. І ти готовий крикнути: «та скажіть же прямо в очі». А сам думаєш: «добре, що мовчите».

А може це настрій такий? Твій настрій? Може від цього все? Адже розумом ти розумієш — не всі навколо лицеміри. В тебе не має друзів? Є. А де вони? Вдома. Ну то до дому. Заховатись від усіх. А що це дасть? Ти ж не страус. Не знаю. Може легше стане? А думки? Їх де подіти? Від них не сховаєшся.

І все таки про настрій. Зранку прокидаєшся з відчуттям, що тебе уже всі дістали. Чому? Настрій? Е ні, друже, як так піде далі, далеко не заїдеш. Доведеться переступити через себе, сказати ні панові «Е». Думаєш вдасться? Не знаю. Не спробувавши, не дізнаєшся. Це, ніби, крок на зустріч самому собі.

То все не так безнадійно. Може вдасться? Але ж і страшно. Легше застрелитись. Е, ні — це надто легко. Доведеться поборотись. З ким? Із самим собою. І хто знає коли кінець. Може це війна всього життя. Але треба вірити. Віра допоможе. Це стимул. І не дай тобі Бог позбутися цього стимулу. Тоді війна програна — особистість загинула. Ти опинився на дні. А як же дізнатись, що ти вже там? В певний момент ти це сам зрозумієш. І усвідомлення власної неспроможності — це і є кінець.

Але треба боротись. І нехай тобі заздрять, а не співчувають.

Посієш звичку — пожнеш…

Відчуваю себе маленьким, тим, хто нічого не може в цьому світі. Вона виявилась сильнішою. Значно сильнішою. А ти її так недооцінював. Чому? Не знаю. Мабуть ти надто захопився собою. Якщо так, то що чи кого ти ще недооцінив? Знову не знаю. Ступор.

Проте тепер ти по іншому дивишся на речі. Починаєш переосмислювати.

І..? Ти стоїш біля воріт монастиря. Може за ними полегшення? А якщо ні? Може навпаки стане гірше. І легше від такої думки не стало. Ще важче. Це гнітить. Та ні, не можна себе допускати до такого. Треба себе перебороти. Ще ж не кінець.

Вітер б’є в лице сильним, але все ж приємним поривом. Здається відірве від землі і понесе. Ти спустошений. Піднімаєшся на найвищу гору, але вищим ти не став. А що там в низу? Не знаю. Що ж, спускаюсь. І що? Нічого. Ті ж відчуття. Помічаєш поруч посмішку. Чому тільки зараз? Тільки зараз помічаєш в тих очах втому. Хочеш торкнутись, але ні. І це ще більше гнітить. Хочеш впіймати вогник в очах, а ловиш море — море байдужості. Ти просто коришся і йдеш.

Друзі! Це ж добре, що друзі. Та чомусь стало ще гірше. Хочеш повернути минуле, але це не можливо.

Вміти б читати думки. Хоча може це й краще, що ти цього не вмієш. Може серед тих думок є такі, які ти і не хотів би знати? А може ти ті думки вже чув, але не звернув на них увагу? І знову не знаю. А що ж ти знаєш? Не знаю. Знаю, що нічого не знаю. Зовсім заплутався.

Їдеш. Дорога. Добре, що вона є.

Та що говорити про чиїсь думки, коли не можеш розібратись у своїх. Що це? Любов чи почуття провини? Цікаве запитання. Давай далі. А може це звичка, як куріння, наприклад? Вона тебе вбиває, але так тобі подобається. Ну-ну, давай далі. А може це все разом взяте. Тільки чогось більше, чогось менше? От тільки чого?

Приїхали.

Якщо це любов, то багатостраждальна, сповнена непорозумінь і розбіжностей. Якщо ж почуття провини, то з часом воно може забутись. Якщо звичка — деякі звички змінюються, деякі залишаються на все життя. Ну і ну… То може позбутися цього всього одним махом і все. Рука не піднімається. Щось стримує. Звичка не може так вплинути. Лишається провина і любов. Що сильніше? Любов. Скільки про неї сказано, скільки написано, а почуття це все одно не досліджене. Це ніби вірус, яким може захворіти кожен. І ліків не має, і як він передається не відомо. Відомо лишень, що впливає на всіх по різному. Когось робить щасливим, когось — нещасним.

Що ж це все таки? Не знаю. Знову не знаю. У тебе стільки не знаю, що голова кругом. А що тут дивного. У кожного свій шлях і не кожен здатний відповісти за себе самого. То як можна говорити про інших.

Життя як дорога

Їдеш. Дорога. Як добре, що вона є.

Сідаєш у вагон чи автобус і поїхав. Голова звільняється від зайвих думок. Час від часу, бачиш фрагменти узбіччя, а так все зливається в одну різнокольорову масу. Час ніби зупиняється. Не помічаєш як проїжджаєш станцію за станцією, кілометр за кілометром. Тут повно часу на роздуми. Сидить поруч людина — заговорив би, та ні. Мовчиш. І все більше занурюєшся у себе, у свій світ. Цей світ ідеальний. Світ, в якому ти на вершині слави, тут все, так як хочеш ти. Отак мрієш і забуваєш де ти і хто ти. Але це не може тривати вічність і тоді доводиться повертатись у реальний світ. Все розвіюється, зникає. Але це тимчасово. Ти повернешся туди. А зараз доведеться пожити у реальному світі. Жаль. Як було добре у себе у мріях. От якби можна було перескочити у інший вимір. Та на жаль — не можливо. Доведеться творити все власними руками, а це так не легко. І не все виходить так як хотілось. Але треба прагнути. Став мету і йди до неї. Без мети втрачається сенс усього, що ти робиш, у що віриш. В один момент ловиш себе на думці: «…а навіщо мені це все, для чого я це все роблю?» І найгірше, коли не можеш знайти відповіді. Тоді можна втратити самого себе. І наслідки не поправні. Не можна без мрій. Вони допомагають жити. Просто не треба забувати про реальність. Мрії лише повинні допомагати втілювати в життя задумане. А життя — це дорога, на якій запам’ятовуються лише якісь яскраві моменти, а все решта — це лише різнокольорова маса.

Автор:

Ігор Дідух