Вольный Поэт — Под звукі групи Сплін

Він шалено закоханий, був свого часу. Він полюбляв довгі дощові недільні вечори посеред осені, коли застрягав у знайомих до першої години ночі й доводилось йти пішки. Він полюбляв писати свої вірші в старих домівках та зашарпаних під’їздах, де ніхто не відволікав од його творчого процесу.

Хворий неформальчик, що намагався жити спокійно, аби йому ніхто не заважав у його роздумах.

Він любив свої джинси й старі кеди, в яких він обходив не один десяток знайомих доріг. Він страшенно полюбляв сидіти вечорами на набережній й дивитись туди, де колихалась вода од дніпровських хвиль. Його притягувала атмосфера забутості й щось схоже на смуток. Іноді в його маленькій голові пробігала така потворна на вигляд для нього думка, що йому хтось потрібен, та тільки навіщо цей хтось і тільки де він? Йому страшенно остогидла меланхолія та постійний дєпресняк, але вибратись з такого скаженого болота він просто не міг, бо навіщо…

В тотальному стані депресування ти починаєш радіти кожній посмішці, що тебе оточує, кожному променю надії, за який ти хочеш вхопитися, як за останній шанс порятунку, як за мотузку, що кинули тобі, коли ти по шию вже застряг в суворому багні життя та переплутав орієнтири світосприйняття й навіть не можеш дотягнутись до порятунку, до того кільця, що тобі кинула людина…не можеш дотягнутись, але намагаєшся…

Хтось намагався колись кататись в дощові дні на трамваях чи тролейбусах, при цьому забивши на свої справи, пославши як найдалі всі свої контакти зі свого телефону та поза ним, від кінцевої до кінцевої зупинки транспорту, просто заспокоюючи самого себе та намагаючись знайти жаданий спокій, прихилившись до скляної огорожі суворої реальності та слухаючи якийсь зі стареньких добрих гуртів пост-совкового періоду, які давно вийшли з андерграунду, але залишились в недрах коридорів пам’яті вірних шанувальників, щось накшталт Сплінів чи Наутілюс Помпіліуса. Та напевно мало хто знає таких по сьогоденні.

Якби ви тільки знали, який це кайф послати простий лайф та засинати десь в парку посеред холодної осінньої ночі в своїх старих кедах та під свою улюблену музику, аж доки ранок не настане та знову не розпочнеться одвічний пошук того самого шансу, тієї самої мотузки, чи рятувального кола, що тобі кине якась інша людина, яка про тебе взагалі нічого не знає. Ти голодний, проте щасливий і засинаєш, дивлячись на зорі.

Проте щасливий…

29.08.2008

м. Дніпропетровськ

***